
Позивний «Грізлі»
Дата і місце народження:
18 квітень 1982
с. Білозірка, Лановецький р-н, Тернопільська область
Дата і місце смерті:
5 вересень 2014
поблизу с. Цвітні Піски, Луганський р-н, Луганська область
Видатні твори:
Військові нагороди:
Орден «За мужність» ІІІ ступеня (2015, посмертно)
Нагрудний знак «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно)
Орден «Честь і слава» (2015, посмертно) від громадськох волонтерської організації «Спілка бійців та волонтерів АТО „Сила України“»
Орден «Народний Герой України» (посмертно, 2016)
Андрій Юркевич народився у с. Білозірка Лановецького району на Тернопільщині. Навчався у Тернопільській школі №13, був підприємцем та працював у фірмі «Максимум» в Тернополі. З юності був активним учасником змагань та громадським активістом, захоплювався КВН-ом та фріфайтом в спортивному бійцівському клубі «Характерник».
Андрій Юркевич був активним учасником подій Революції гідності, потрапивши туди вперше в грудні 2013. Після короткої перерви в січні, він повернувся на Майдан, де вижив під час розстрілу на Грушевського. Там він евакуйовував загиблих та поранених, ці ж події описав у своєму щоденнику.
З червня 2014 року Андрій Юркевич із позивним «Грізлі» добровольцем вирушив на війну, служив у батальйоні спецпризначення «Айдар». Був командиром 2-го взводу 2-ї роти «Захід» 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Під час служби брати участь у боях поблизу Луганська, звільняв селище Георгіївка неподалік Луганську, згодом Лутугине. У соцмережі Андрій регулярно документував описи тих подій.
5 вересня 2014 р. група «Грізлі», повертаючись трасою Н21 у м. Щастя, потрапила у ворожу засідку на блокпосту біля села Цвітні Піски. Тіло Андрія Юркевича було згодом евакуйоване та впізнане по «майданівському татуюванню» – архангел біля монумента свободи, оточений барикадами шин у вогні.
«Майдан – це не намети, барикади, покришки і коктейлі, Майдан – це ми, ті люди, які носять його ідеї і готові за них боротись, відстоювати їх навіть ціною власного життя. Цінності, за які пролилась і проливається людська кров, тільки збільшуються у вазі і знаходять більше й більше нових послідовників!»
«Важко передати перші мої емоції, коли я влився в цей натовп. Причетність до чогось грандіозного, до творення історії, до моменту, про який мої діти будуть читати в книжках. Хотілось якнайшвидше надолужити все, що не встиг зробити в останню добу, принести чим побільше користі загальній справі. Екіпіруюсь, паралельно розглядаючи своє відображення у вікні машини, у лижному шоломі і в окулярах ловлю себе на думці, що мрії мають здатність збуватись, хоча і в зовсім несподіваний спосіб. Майже всі діти радянської системи виховання хотіли бути космонавтами – хтось більше, хтось менше. Дивлячись в вікно, як в дзеркало, розумію, що приблизно в такому прикиді я уявляв себе при польоті в космос, будучи учнем початкових класів.»
«Ця війна, як ніяка інша, багата на героїзм і самопожертву. Мої бойові товариші вмирали, прикриваючи відхід поранених, підривали себе при спробах захопити їх в полон, гинули, йдучи в перших рядах штурмових груп... Перемога далась нам дуже дорогою ціною, але пам'ять про подвиг Сорокового повинна пережити цю війну і стати прикладом патріотизму і самопожертви для наших дітей та онуків.»
Де ваша література?