БІОГРАФІЯ
Наталія Георгіївна Харакоз народилася 13 липня 1935 року в Маріуполі в грецькій родині — предки переселилися з Криму до Приазов’я, де жили поколіннями. Батьки брали участь у Другій світовій війні, що сформувало її світогляд: з дитинства чула історії про боротьбу та виживання. Закінчила філологічний факультет Донецького державного університету, здобувши освіту, яка визначила її шлях у літературі та журналістиці.
З 1960-х працювала в газеті «Приазовський робочий» — спочатку кореспондентом, очолювала відділ листів, згодом літературну сторінку. У 1971 році стала членом Національної спілки журналістів України, а 1998-го — першою жінкою в історії Маріуполя, яка увійшла до Національної спілки письменників України. Писала ліричні новели, поезію, оповідання про Азов’я, море, грецьке коріння та людські долі; твори друкувалися в Україні, Росії, Грузії, США, Греції. З 2001 року очолювала літературне об’єднання «Азов’є», де виховаючи десятки молодих авторів, проводила зустрічі та конкурси.
У 1990-х–2000-х активно популяризувала маріупольську літературу: упорядкувала антології «Маріуполь у сузір’ї Ліри», «Моя Еллада — Україна», «Ми — з Азов’я», альманахи «Пірнешу астру» («Ранкова зірка»), «Місто Марії», «Склянки часу». Видала збірки «Живі ниті» (1989), «Маріупольські елегії» (1997), «Дзвін серця» (1999), «Подарувати зірку» (2002), «Вірші»; окремі твори — грецькою мовою. Була берегинею місцевої літературної традиції, підтримувала дебютантів, роблячи газетну сторінку платформою для талантів.
З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року залишилася в Маріуполі попри евакуацію — не хотіла покидати рідне місто та архів творчості. Переховувалася в підвалах під обстрілами, пережила бомбардування: 29 березня її будинок згорів і обвалився від російських ракет. Наталія провела понад 10 днів у підвалі без ліків, тепла та допомоги; померла від виснаження чи хвороби, спричиненої блокадою. Тіло спочатку поховали у дворі, згодом перепоховали на Старокримському кладовищі в братській могилі — родина (онука) довго шукала, знайшовши завдяки записці сусідки.
Пам’ять про Наталію Харакоз живе в її творах та спадщині: онука видала посмертну збірку «Азовське узбережжя», НСЖУ та НСПУ вшановують як символ маріупольської літератури. Її новели та вірші — гімн Приазов’ю, грецькому корінню та незламності; бібліотеки та альманахи зберігають твори, попри руйнування окупантами. Стала символом культурного спротиву в окупованому Маріуполі.
